INTERNATIONAL WEEKLY № 2 (15.01.2018 – 31.01.2018)

Чи визнає  Президент України війну війною, а Росію стороною конфлікту?

18 січня Верховна Рада України прийняла законопроект України №7163 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях»,[1]  який ще називають закон про реінтеграцію Донбасу. Положення документу важливі не лише з точки зору внутрішньої політики, вони матимуть вплив на можливості України у зовнішньополітичній площині.

Серед позитивів прийняття законопроекту те, що він уперше офіційно визнає  Російську Федерацію окупантом частини української території та ініціатором збройної агресії проти України, тобто агресором. Відтак, відповідальність за моральну та матеріальну шкоду, завдану державі Україна, органам державної влади та органам місцевого самоврядування, фізичним та юридичним особам, покладається на Російську Федерацію.

Це у першу чергу, є позитивним для здійснення зовнішньополітичної діяльності України, адже такі положення спростять дипломатичну роботу та значною мірою дозволять виправити юридичні колізії, спотвореної підміною війни « Антитерористичною операцією».  До цього часу Україна вимагала визнати Росію агресором на міжнародній арені, а власне, у внутрішньому законодастві це не було закріплено.  

Документом визнається й те, що Україна більше не проводить АТО, а вживає заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, стримуванням і відсіччю російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областяхТерористичні організації «ДНР» та «ЛНР» іменуються «представниками окупаційних адміністрацій РФ».

Відповідно до законопроекту, Об’єднаний оперативний штаб Збройних Сил України – головний орган, якому будуть підпорядковані сили ЗСУ та органи, які залучатимуться до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, стримування і відсічі російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областях.

І нарешті, законопроект також офіційно визнає, що Україна не відповідатиме за дії окупантів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Стаття 7 документу твердить, що  «Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року зобов’язана забезпечити захист прав цивільного населення та створити необхідні умови для його життєдіяльності». Водночас Україна має право збирати інформацію про всі порушення, які там здійснюються, аби потім притягти Росію до відповідальності. В остаточній версії законопроекту прибрали згадку про Мінські угоди, яка викликала найбільше обурення.

Серед негативних сторін законопроекту є те, що фактично він не забороняє торгівлю з державою окупантом. Проте, секретар парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Іван Вінник підкреслив, що у законі немає жодних слів про торгівлю. У тексті закону йдеться про «переміщення товарів».[2] Про це йдеться у статті 10, де лише вказано, що: «порядок в’їзду осіб, переміщення на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів із таких територій визначається Кабінетом Міністрів України». Окрім того, у статті 10 застосовуються положення, які передбачені у Конституції та у Законі про правовий режим воєнного стану в умовах, коли він офіційно не оголошується. Йдеться, зокрема, про права Командувача об’єднаних сил, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів.

Також, Верховна Рада відмовилася включити до законопроекту поправку №652 про денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Таким чином, бачимо, що даний законопроект Президента є прагненням до гібридного миру у кремлівській гібридній війні. Адже за 4 роки війни не було напрацьовано жодного політичного рішення щодо порядку застосування ЗСУ та відповідальності Верховного Головнокомандувача, як це визначено у чинному законодавстві. Натомість його відповідальність перекладається на Генеральний штаб. Тож прийнятий законопроект про реінтеграцію Донбасу, незважаючи на ряд позитивних положень, не приведе Україну до остаточної перемоги над агресором. Адже економічні питання виявилися важливішими, і скоріше за все він підпорядкований бізнесу та олігархам, хоча і  з політичними ознаками  протидії Росії. Так, у законопроекті міститься сама концепція гібридного миру, адже юридично між Україною та Росією залишається формат стратегічного партнерства, бо й хоча у документі вже немає терміну АТО, але війна теж не названа війною, а Росія не визнана стороною конфлікту.

Законопроект  посилається на статтю 51 Статуту ООН підтверджуючи невіддільне суверенне право України на самооборону, та це не дає можливості виключити Росію з Ради Безпеки ООН за її злочини, бо Росія являється її постійним членом і постійно блокує рішення на користь України. Однак, у статті 27 Статуту ООН,  є положення, що дозволяє приймати рішення Радою безпеки без врахування голосу одного з постійних членів. Якщо ця держава бере участь в спорі, (тобто є стороною конфлікту), вона має утриматись від голосувань при прийнятті рішень.[3] Відтак, залишається питання, чому Президент не визнає війну війною а Росію стороною конфлікту?

 

This entry was posted in Аналіз теми тижня. Bookmark the permalink.

Comments are closed.