INTERNATIONAL WEEKLY № 3 (01.02.2018 – 15.02.2018)

Внутрішній та зовнішній гібридний фронт України 

8 лютого голова Верховної Ради Андрій Парубій підписав Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Після цього його було направлено на підпис Президенту.

Як ми вже зазначали даний документ містить у собі чергову спробу втілення концепції гібридного миру, адже хоч і визнає Росію агресором та не визнає сам факт війни, яка вже триває 4 роки. У документі визначається дата початку окупації частини України, зокрема Криму та Севастополя, – 20 лютого 2014 року.

 Даний документ викликав гарячі дискусії у експертному середовищі. Так Інститутом зовнішньополітичних досліджень було ініційовано проведення «круглого столу» щодо аналізу та адекватності прийняття такого закону. У результаті більшість експертів зійшлися на думці, що в України є достатньо законів які чітко визначають порядок дій вищого керівництва у разі збройної агресії інших країн. До прикладу Закон про оборону України, який був розроблений кращими воєнними експертами.

Віктор Шишкін – екс-суддя Конституційного суду України справедливо відмітив колізії вже у самій назві Закону.  «Стосовно термінологічної назви закону фразу «забезпечення» я критикував неодноразово. Я не уявляю, як можна забезпечити суверенітет на території, яку ми не контролюємо тобто на окупованій території» – сказав він. Також, як бачимо, сама назва виносить Крим за рамки цього закону. 

Експерт  Інститут євроатлантичного співробітництва Ігор Козій також відзначив плутанину і нерозрозумілість законодовства у контексті оборони. Він впевнений що це позначається і на моральному стані армії і на системі управління військами. «Те, що у нас сьогодні моральний компонент Збройних Сил фактично ігнорується не тільки Верховним, а і безпосереднім керівництвом Збройних сил і Міністерством оборони приводить до того, що люди, які опинилися на передовій, реально не розуміють за яким законодавством і як їм необхідно діяти у цій ситуації…Як зберегти гідність солдата, коли він на постріли у свою сторону, вимушено відповідає, а його штрафують за це на 30 тисяч гривень?…Ось саме через це приниження гідності і знищується моральний компонент армії».

Така ситуація є й наслідком Мінських домовленостей, які у Законі не згадуються, що є позитивом. Здається сьогодні вже всі усвідомили, що нині вони є абсолютно не дієві, але так як немає іншої альтернативи, як європейці так і наш політикум вважають їх обов’язковими для виконання. Хоча, насправді це не так. У Євросоюзі вважають, що закон про реінтеграцію Донбасу спрямований на урегулювання внутрішнього цивільного і військового порядку в Україні та наголошують на незмінності підтримки мінського і нормандського процесів.[1] Для Кремля Мінські угоди це дуже вигідний інструмент для маніпуляцій, адже як сам Путін так і його поплічники повторюють мантру «нас там нет» (на території України) посилаючись і на те, що навіть на Мінській угоді стоять підписи ватажків так званих «ЛНР/ДНР», що підтверджує те, що в Україні внутрішній конфлікт.  Про причетність Росії до конфлікту там взагалі не йдеться. 

Богдан Яременко на засіданні вищезгаданого «круглого столу» заявив: «Мінські домовленості, особливо політична частина про яку нам так часто нагадують фактично дезінформує громадськість щодо причин виникнення збройного конфлікту на території України. Тому, що вимоги до України змінити закони, провести вибори, змінити Конституцію, надати особливий статус свідчить про те, що це внутрішній конфлікт. Це не правда. Причиною конфлікту є збройна агресія Росії. Тому Мінські домовленості не можуть бути виконані. Їх виконання, з моєї точки зору, несе загрози співставні з наслідками з повномасштабної війни з Російською Федерацією».

Очевидно, що прийняття Україною закону про деокупацію не подобається Росії, адже він визначає її агресором, у той час як Путін перед виборами почав гратися у «миротворця». В МЗС РФ назвали закон про деокупацію Донбасу «підготовкою до нової війни». Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив: «Закон про реінтеграцію, якщо підходити з юридичних позицій, перекреслює Мінські домовленості».[2] Пізніше він також зазначив: «Я вважаю, що той, хто зробить перший крок по зламу мінських домовленостей, зробить колосальну помилку. Власне кажучи, київська влада знаходяться в одному кроці від цієї помилки, якщо вони остаточно ухвалять закон про реінтеграцію… Подивимося».[3]

Так, Москва очевидно усвідомлює, що даний документ покладає відповідальність саме на Росію за шкоду завдану Україні. Окрім того, Закон дає розуміння, що Україна має право відвоювати свої території  окуповані Росією, адже в документі вони визначаються як тимчасово окуповані. Визнання Росії як агресора свідчить про те, що це не внутрішній конфлікт, а російсько-українська війна, і тут логічно і правильно було б визнати Росію стороною конфлікту. Однак, цього не сталося.

Загалом положення Закону  про деокупацію свідчать про те, що у ньому приховано багато політичних маніпуляцій, спрямованих на те, щоб уникнути відповідальності за бездіяння влади. Внутрішня і міжнародна об’єктивна реальність змусила керівництво все таки подивитися у вічі цій реальності,  і нарешті визнати на законодавчому рівні, що Росія – агресор. Але воно боїться відповідальності за ті кроки, які були або не були вчинені, що призвели до втрати територіальної цілісності України, за невиконання Конституції України та Законів, які регламентують оборону держави.

Незважаючи на хвалебні оди цьому Закону з боку провладної політичної сили та певні позивні моменти, які ми вказували раніше, очевидно, цей документ продовжить агонію Мінських угод і стан невизначеності, тобто стан «гібридного миру»: невизнання Росії стороною конфлікту тільки затягуватиме його вирішення.

Даний  документ не є цілісним, і фактично не має відношення до оборони країни. Він спрямований не на відсіч агресії, як це сказано в преамбулі Закону та у статті 5, і надалі повторюється в тілі закону, а скоріше на уникнення відповідальності влади.

 

 

This entry was posted in Опір російській гібридній війні, Опір російській гібридній війні. Bookmark the permalink.

Comments are closed.