INTERNATIONAL WEEKLY № 4 (15.02.2018 – 28.02.2018)

 План «Расмуссена – Гоуана»: можливості і загрози 

Під час Мюнхенської безпекової конференції 16-18 лютого обговорювалась нова ініціатива і формат введення миротворчої місії ООН за планом колишнього Генсека НАТО  Андерс Фог Расмуссена. Відповідний план був розроблений за участі експерта ООН при Колумбійському університеті в Нью-Йорку Річарда Гоуана. У доповіді «Чи зможе ООН об'єднати Україну?», яка була представлена раніше йдеться, що план розроблений з урахуванням досвіду миротворчих місій на Балканах, Лівані та інших країнах.

Відповідно до плану, операція під командуванням ООН має включати військовий, поліцейський та цивільний компоненти. Місія буде складатись з незалежних військових багатонаціональних сил (MNF), а також поліцейських та цивільних елементів під проводом ООН. Незалежно від точної структури, така місія повинна виконувати три основні завдання:

-        забезпечення стабільного та безпечного середовища на всьому Донбасі;

-        забезпечення умов для проведення виборів;

-        контролювати громадський порядок та цивільні аспекти реінтеграції після виборів, максимізуючи довіру місцевого населення до процесу.[1]

Окрім того, відповідно до плану «Расмуссена – Гоуана »:

-        на Донбасі,  не повинно бути ані російських, ані натівських солдатів;

-        контингент повинен мати достатню чисельність – до 20 тисяч осіб, у тому числі 4-5 тисяч на кордоні Росії з Україною, аби запобігти потенційним вторгненням;

-        війська мають надати нейтральні країни, яким довіряють як західний альянс і Україна, так і РФ (до прикладу Швеція, Фінляндія або Австрія, а також країни Латинської Америки, Казахстан, Білорусь, Монголія дружні до Росії);

-        мандат повинен надавати можливість обмеженого застосування сили для захисту як цивільного населення і мирного процесу, так і затримання «порушників»;

-        запровадити посаду спецпредставника генерального секретаря ООН, аби досягнути компромісу між всіма сторонами конфлікту.[2]

Для початку введення місії потрібне відведення озброєнь Росії та її гарантії з безпеки. Прокремлівські адміністрації ЛНР/ДНР мають надати згоду на роботу місії ООН.

Головним каменем спотикання між Україною та Росією щодо запровадження миротворчої місії ООН є питання: де саме повинні дислокуватися миротворці ООН? Україна наполягає на українсько-російському кордоні, а Росія вважає, що на лінії зіткнення. Очевидно, що задум Москви полягає в тому, що присутність миротворців на лінії зіткнення і призведе до встановлення нового кордону. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін зазначив, що не згоден з деякими положеннями так званої «доповіді Расмуссена» про формат миротворчої місії в Донбасі, але загалом оцінює її як «гідну».[3]

Оприлюднений план «Расмуссена – Гоуана» спонукав Павла Клімкіна та Сергія Лаврова для обговорення його під час зустрічі на Мюнхенській конференції. За словами Міністра закордонних справ України вони цілу годину обговорювали ініціативу «Расмуссена – Гоуана», але ні про що так і не домовилися.[4] 

Багато експертів сумніваються у реалістичності такого плану, але  допускають, що у найкращому разі  миротворців можна очікувати не раніше, ніж через два роки. Цьому може завадити і складний процес переговорів з усіма зацікавленими сторонами, і те, що остаточне рішення ухвалюватиме Рада безпеки ООН, одним із постійних членів якої є Росія.[5] Колишній заступник генсека НАТО Александр Вершбоу вважає: «План з миротворцями спрацює лише в тому випадку, якщо Володимир Путін захоче позбутися західних санкцій».[6]

Президент України вірить, що Донбас може бути прикладом успішного вирішення збройного протистояння мирним шляхом.[7] Але судячи з усього, така перспектива є досить примарною. По-перше, Київ не закріпив законодавчо Росію, як сторону конфлікту. Тому, ситуація на Донбасі, у юридичній площині, більшою мірою виглядає саме як внутрішній конфлікт. По-друге, на отримання мандату миротворчої місії потрібна згода як мінімум двох сторін. У такому випадку залишається питання: а хто друга сторона конфлікту в Україні, ЛНР/ДНР чи Росія? Саме цим маніпулює Кремль, адже намагається схилити міжнародне співтовариство вести переговори з терористами, і тим самим легімітизувати їх. По-третє, більшою мірою план  «Расмуссена – Гоуана» відповідає інтересам Росії, адже прослідковується, що його основною метою є уможливлення виконання Мінських домовленостей, а основний нонсенс полягає в тому, що сторони мають домовлятися з терористами. Окрім того, присутність військових союзників Росії, таких як Казахстан і Білорусь, у миротворчій місії несе загрозу того, що Кремль може підіслати своїх військових, а це легітимізує фактичну російську присутність на Донбасі за прикладом Абхазії, Придністров’я та Південної Осетії.

На Мюнхенській конференції колишні американські дипломати від демократичних і республіканських адміністрацій ставили під сумнів нинішні обговорення цього питання. Колишній посол США в Росії Майкл МакФол нагадав про приклад Кіпру, де миротворці були розміщені у 1964 році. «Ці сили досі там, а укладення мирної угоди, яка б об'єднала окуповану Туреччиною північ острова з рештою країни, лишається туманною. Поясніть, чим в цьому конкретному випадку фактори відрізняються, щоб це не призвело до сценарію на зразок перманентного поділу, як на Кіпрі?», – сказав МакФол.[8]

Потрібно розуміти й інше, що у стилі Путіна, спершу розпочинати, а потім заморожувати конфлікти у тих країнах постсоціалістичного простору, які пропагують західні цінності і прагнуть до євроатлантичної інтеграції. Скоріше за все він і має на меті заморозити конфлікт в Україні, що створить Кремлю додану вартість у вигляді інструменту маніпулювання у відносинах з Заходом та турбулентності на кордонах з ЄС. Тому Україні потрібно напрацювати власні умови введення миротворців, виходячи з пріоритетів національної безпеки.

 

 

This entry was posted in Опір російській гібридній війні, Опір російській гібридній війні. Bookmark the permalink.

Comments are closed.